Моя душа – це храм чи купа цегли? -
Про це запитую щодня себе, -
І я збираю чи руйную
Таланти всі, що в мене є?
Бо кожен день – то є багатство,
Яке не можна витрачать
На марноту й пусті бажання
Наш час не варто розкидать.
Будує в серці кожен те, що хоче
З можливостей, талантів і часу.
І дехто зводить замки превисокі,
Бо бачить в всьому лиш земну красу.
А деякі нічого не будують,
Пливуть життям немов по течії:
Ніяких планів, мрій не мають,
І свій талант як цеглу розкидають,
В руїнах проживають свої сірі дні.
І тільки одиниці крізь страждання
Будують в своїм серці дивний храм.
Господь шліфує мури серця їх роками,
Щоб кожен камінь засіяв мов діамант.
Їм не дається все так просто,
Бо кожна справа - віра в майбуття,
І мури серця їх оплакані сльозами,
І болем цементовані,тому міцна душа.
Бо коли падали, вони завжди вставали
І знову будували в серці храм,
Молили Бога і щиро благали,
Щоб Він їм сил щодня давав.
Кожне серце мріє бути храмом,
Кожен дух злетіти хоче в небеса!
То чому ж ми часто витрачаєм
Всі ресурси на пусті діла?
Хочу я, щоб діамантом
Сяяв завжди мій собор,
Щоби музика лунала,
І щоб там всміхався Бог!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : К Богу - как к Отцу. - Тамара Локшина Мой отец никогда не держал меня на руках, мне не знакома отцовская любовь и ласка, безразличие и укоры были моими постоянными спутниками детства. Для него я всегда была ребенком второго сорта, только потому, что родилась девчонкой (к моим братьям он относился совершенно по-другому). Эту неприязнь я чувствовала всем своим существом. Когда я вышла замуж, он иногда навещал нас и то-ли из чувства вины, то-ли еще по какой-то причине приносил конфеты... мне хотелось прижаться к нему, ведь он был моим отцом, но где-то внутри я отмечала для себя, что по прежнему боюсь его. Во мне был невосполнимый вакуум желания близких взаимоотношений но между нами по прежнему стояла какая-то непреодолимая стена. Я верю, что Бог расплавит его сердце, ведь он страдает от этого не меньше чем я, может быть даже не понимая этого.
Я безмерно благодарна Богу за то, что Он стал моим Отцом и восполнил во мне эту утрату.
